?

Log in

No account? Create an account

December 2012

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Page Summary

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com

Previous 40

Dec. 11th, 2012

З життя чумного міста.

У Приморський військомат згоняють вчителів, бібліотекарів, наукових співробітників. Там у свій робочий час вони розбирають архіви, розшукують тих, хто переховується від військомату, та видзвонюють їх. А на тих директорів, що відмовляються відправляти туди своїх працвіників, пишуть скарги у міськвно. 
Чи є якась межа цієї барянячої терплячості?

Nov. 24th, 2012

І мертвим, і живим, і ненародженним

Я завжди уникала скорботних зібрань, вважаючи жалобу чимось дуже особистим - тим, чим не хочеться ділитись із місцевим партактивом та журналістами. Мені дуже не подобаються процедура покладання ківтів до пам*ятників, командний тон організаторів та це довічне бажання виговоритись перед аудиторією. Але на Соборку, де сьогодні запалювали свічки у пам*ять  про загиблих під час Голодомору, чомусь пішла. Спочатку було так приємно і так просто - люди, що проходили повз, зупинялись та допомогали розставляти свічки, без зайвих слів, без зайвого галасу. Коли в нас закінчились сірники, підходили та запалювали свічки своїми запальничками. Всі дуже тихі і зосереджені. 
А потім почались виступи представників одеських партій. Абсолютно недоречні, неприємні, нерозумні. Кириленко, перевершивши всіх, взагалі звів промову до націоналістів. Майже всі закінчували виступ перекличкою "Слава Україні" - "Героям слава" (нащо, нащо саме сьогодні і саме тут?). Дуже вибішували мудаки-оператори й фотографи, що, намагаючись знайти кращий ракурс, заходили у середину хреста, викладеного свічками, не реагуючи на прохання звідти вилезти. Якісь кори із камерами підійшли до мене брати коментар якраз під час промови когось з виступаючих. На резонне питання, а чи не заважає їм людина, що зараз розмовляє, образились і пішли. Але незважаючи на всі ці ідіотські моменти, сьогодні було добре. Дуже рада була бачити друзів і знайомих. Дуже тепло виглядали свічки на Соборці. 
Та сьогодні вчергове люди якось розділились. Хтось, захлинаючись слиною, верещить про те, що геноциду не було, а всі розповіді про діяльність нквс - то вигадка, а хтось мовчки запалює свічки. Хтось пише пафосну гидотну та публікує статті із ідіотськими заголовками, називаючи всіх, хто вийшов сьогодні, націоналістами (ну я-то не проти, але до чого тут націоналізм? Якби в когось із собою був жовто-блакитний, то, напевно, знов би "фашиствующими молодчиками" обізвали), а хтось згадує родинні історії. "Тот караулит, этот спит - так весь мир вертится!"
І дуже важко підібрати якісь слова, що не будуть затертими й позбавленими сенсу. 
Просто шкода.
Просто дуже шкода своєї країни.

IMG_20121124_214317

Nov. 5th, 2012

"Кто-то крикнул : "А хрен ли нам барин! Дайте волю - устроим артель!"

  У п*ятницю соцмережі пульсували моторошними повідомленнями з Первомайську, де навколо 132-ї ОВК розгортались бойові події: люди розповідали про бійню з беркутом, перекриті шляхи, БТРи, що курсують містом, та просили про допомогу. А як можна всидіти на місці, коли когось десь потрібно рятувати, в моїй галактиці не знають. На пропозицію їхати відгукнулись ще двоє знайомих ( це той особливий вид знайомств, що набув популярності за часів демократії взірця 2010-12 рр.: знайомі по мітингах-демонстраціях-бійках з беркутом) і ще величезна кількість друзів підтримувала морально. Попри весь мій сарказм, це насправді дуже дієвий вид підтримки. Особливо від тих, хто (і знаю це достеменно), маючи таку змогу, їхав би з нами. Були, звісно, і відхилення накшталт "ну, поки ще зарано - треба чекати на сигнал, і потім діяти". Тобто десь у цей момент б*ють людей, а цим потрібне особливе розпорядження якогось ревкому. Бо інакше некошерно якось і мєдальку не дадуть. Круто, да. 
  Доїхали без пригод, пустими шляхами без натяку на військову техніку, зупинились під самою мерією. На жаль, на битву за протоколи ми все ж запізнились, тож тепер намагаюсь не тішити себе думкою про те, що ми утрьох стали б вагомою перешкодою улюбленому спецпідрозділу. Поспілкувались із людьми, що розповідали про те, як беркутівці ламали людей, як вони ж рахували бюлетені, як протоколи завантажили в автобус та вивезли у невідомому напрямку (вже потім ми дізнались від керівника штабу ОО, що везли їх до Миколаївського адмінсуду). Мешканці Первомайську, що виступали перед усім натовпом, розмовляли прекрасною й чистою українською мовою (неочікувано чистою для південної України), з динаміків лунала якась печальна українська попса, а міліціянти щільними рядами захищали сходинки мерії, вишиковувавшись як на світлині з останнього дзвоника на шкільному подвір*ї. Під час однієї з пауз у виступах хлопчики зі сходів сховались усередині будівлі під свист підмерзаючої громади. Вирішивши, що робити там більш нема чого, та переконавши у цьому місцевих, прийняли вольове рішення їхати на Миколаїв й відбивати протоколи вже на місці. А так як одночасно із нами до Первомайську прибула команда знайомих з Херсону, що так само прибули туди на крик про допомогу, то їхали ми із ними до самого суду під зовсім не дорожні розмови про Ватикан, масонів, релігії та архіви СБУ. Особливо весело було думати при цьому про те, що ще шість годин тому я й гадки не мала, що буду їхати з Первомайську до Миколаєву та, взагалі, що виповзу з-під ковдри у той дощовий день. І інколи мені здається, що я живу саме заради таких несподіваних стоп-кадрів, що поволі вибудовуються у якийсь затягнутий, але дуже веселий комікс. 
  Миколаївський адміністративний суд, до котрого ми приїхали десь об одинадцятій, знаходиться у посадці над самим портом, що, звісно, виглядає дуже мальовничо, але, в антуражі купок бритоголових, ментов та астронавтів, наштовхувало на думки про те, що "никто не узнает, где могилка моя". А правоохоронців під судом і насправді було дуже багато. З п*ять десятків міліціянтів очіпили вхід до будівлі двома щільними кільцями, не підпускаючи нікого навіть до ганку. Періодично по сходах збігали четвірки беркутят, що під наші крики "слава астронавтам!" бігли до машини, один(!) з них брав звідти дві пляшки води, й так само перебіжками повертались до суду. У машинах та поруч із ними гуртувались серьйозні хлопці у спортивних костюмах й шкіряних куртках, подекуди з-за дерев та кущів виглядали міліцейські кашкети, снували поодинокі ДАЇшники, перевалювалось стежками їхнє шароподібне й товстощоке керівництво. Нас, кровавих, небезпечних та до зубів озброєних ворогів режиму, було десь п*ятнадцять - одеський десант та молодіжка миколаївської Свободи. Я чемно преривала спроби миколаївських друзів нахамити міліції, бо ображати людей, а тим більше людей, що поки що ніякої шкоди тобі не заподіяли, і вже тим паче людей, що, знаходячись при виконанні, не можуть відповісти, це дуже низько і зовсім не шляхетно. Хлопці пробували жартувати на тему того, що якщо вже всі сили зараз зосереджені тут, то можна брати місто, але суворочолі не велись. Тому ми, стоячи в метрі від кордонів, перейшли на політичні дискусії. Краєм ока помічала, що правоохоронці, що стояли ближче до нас, уважно прислуховувались та інколи навіть посміхались.
  Попри всю гротескну нерівність у силах ані секунди не було відчуття власної безпорадності - це ж якщо проти нас всю ніч протримали цю бісову тучу стражей покращення, то, начебто, і ми чогось варті. Хоча, звсіно, ідіотизм ситуації розуміли навіть ДАЇшники: десь о четвертій ранку, коли свободівці, що чергували тут зранку, роз*їхались, а наш одеський приятель, згадавши, що в нього є посвідчення, зайшов всередину на розвідку, нас на вулиці залишилось двоє - двоє проти сорока (спеціально рахували) ментів, чотирьох беркутівців та нєсмєтної кількості бритих. Ми стояли всередині кільця, і я сміялась до самої істерики, бо все навколо було таким нереальним, неадекватним і дурним, що сприймати це серйозно аж ніяк не виходило. Смішно було і самим охороняючим. Але на тому суддя оголосив перерву, на вулицю почали виходити люди, роз*їджались журналісти, говорили, що рішення буде тільки зранку, тож і ми, відстоявши нічну вахту, покинули привітне коло юнкеров. 
  Що втішило особисто мене. Влітку, у відповідь на низку наших мовних протестів, регіони збирали мітинги та обносили облдержадміністрацію парканом. Тепер проти нас вивели невеличку збірну армію миколаївських, херсонських та одеських правоохоронців. Простежуючи тенденцію, ставлю на те, що наступного разу нас зустрічатимуть противотанковими мінами та бомбардувальниками. 

Oct. 31st, 2012

Здесь птицы не поют

І от не треба, будь ласка, про те, що Галя - балувана.
Збираючись їхати на вибори в комісію у село Липецьке Котовського району Одеської області, я уявляла собі щось цікаве і радісне. Бо звісно же людям в області зараз живеться дуже важко. І звісно же вони розуміють, що живуть вони погано через те, що при владі так багато регіоналів. І звісно вони не поведуться на клімовськи подачки й залякування. І звісно же вони не ідіоти і не бидло - не будуть вони голосувати за тих самих. Ну що ви. Вони всі прийдуть на дільницю, визнають свої колишні помилки й поставлять хрестики навпроти опозиції, Свободи чи вже (боже борони, але все ж таки) якогось Удару. Бо вони ж мають розуміти, ну правда, правда же?  
Отже, Липецьке. Сорок хвилин бездоріжжя від Котовську. Населення під шість тисяч. Лайф не ловить в принципі, МТС - тільки з середньої гілки дерева у дороги біля школи. До гостроти чисте повітря, дуже низьке й важке небо. Лєпота...
Так як в члени комісії мене записували ледь не в останній день, із іншими товарищами я знайомилась вже безпосередньо о шостій ранку на засіданні комісії. Не найкращий момент для знайомству, чи не правда? Всього нас було близько тридцяти - двадцятеро власне в комісії, інші - спостерігачі. Сили були нерівними: на троїх опозиційних нас (голова комісії і двоє пересічних), одного спостерігача від свободівського мажоритарника і спостерігача від Удару виставили бісову кучу регіоналів (включаючи секретаря) і комуністів (окрім самих членів комісіх від них був замголови і більшість спостерігачів). Всі з одного села. Всі знають один одного. Всі між собою розмовляють молдавською (на превеликий жаль всі мої знання у галузі молдавської мови обмежуються уривком з "Песни о Гайавате", і я не знаю, чому так вийшло, що саме молдавською, але, да, якщо б члени комісії раптом завели б розмову про Лонгфелло, я б її підтримала).
Проспівавши про себе "Все теперь против нас", я почала роздавати інструкції спостерігачам, пояснюючи, яких пасток їм варто чекати від виборців та комісії. Із жахом зрозуміла, що їм до того взагалі нічого не розповідали. Навіть нашим членам комісії зі штабу опозиції. Люди йшли на вибори лише трохи уявляючи, у чому полягають їхні функції на дільниці.
Я, як дуже відповідальний елемент виборчого процесу, мала стежити за порядком біля кабінок та урн, ні в якому разі не торчкаючись бюлетенів, уникаючи розмов та тактильного контакту із виборцями та паралельно виконуючи роботу спостерігача, бо наші спочтерігачі ніяку роботу виконувати не хотіли. Нє, взагалі-то завдання було якраз для мене - бігати по всій дільниці, поки всі інші сидять і нудьгують, занотовувати веселі деталі і тренувати уважність - стіл, за котрим будуть фальсифікувати, я вирахувала одразу. Попросила наших спостерігачів стежити за ними й отримала чудову відповідь, на котрій, в принципі, голосування на тій дільниці можна було б і закінчити: "да ну, вони ж там всі знають один одного - хто ж там буде фальсифікувати?". Оптимізму додавало те, що члени комісії від регіонів та комуністів сиділи поруч (в сенсі, регіони з регіонами, комуністи з комуністами), бо про те, що їх треба якось чередувати, голова комісії чомусь не подумала. 
Ну, думала я, здорово - буду тут нести світло в народ, хапати за руку гнусних фальсифікаторів та виборювати демократію, бо "хто ж тоді, як не ми, брати?". 
З самого ранку я вусмерть задовбала всіх. Ось правда всіх. Голову комісії - розповідями про те, яких саме фальсифікацій треба чекати, бо мені весь день з інших округів надходили повідомлення, про те, що там відбувається, тож я і намагалась запобігти цьому у нас; членів комісії - тим, що встигала контролювати і їхню діяльність, чим викликала страшене обурення; наглядачів намагалась змусити рушити з місця і припинити вести світські бесіди з людьми, що приходили голосувати.
Ентузіазм годині о дев*ятій сягнув свого екстремуму. На цей момент проголосувало близько ста чоловік. Ось які вони молодці, думала я. Оце ж яка свідомість, який рівень громадського сумління - і прокинулись же, і прийшли ж на дільницю, ну, значить, і проголосували відповідно! Твайужмать, щось із цим довбаним імбіцильно радісним мисленням і вірою в людство треба робити, бо біда буде.
Вигнала з дільниці майже сторічну бабусю, що збиралась голосувати без паспорту. Позиція односільчан "Ну її тут всі знають, ну що ж ви робите-то?!" не проканала, і бабусі довелось йти за паспортом і повертатись до нас (ото курво старе, ну і треба тобі то було?..). Не дозволила чоловіку проголосувати за доньку, що не могла прийти на дільницю. Хапала їх всіх у столів членів жюрі та пояснювала комісії, що це злочин, що так не можна, що тут взагалі-то камери. Не знаю, який з аргументів їх переконував найбільше, але ставлю на свій статус "людини з центру", що щось там таке мутне робила, регулярно перепусивала у них цифри зі списків проголосувавших та постійно дзвонила і щось таке надиктовувала. 
Критична маса невдоволення комісії настигла мене тоді, коли я випроводжувала у коридор бабусю, що прийшла на дільницю із пакетом від партії регіонів, стала перед столами, підняла пакет та почала крутити його, демонструючи напис про стабільність та добробут. Я пояснила їй, що агітація на виборчих дільницях заборонена і попросила залишити пакет на вході у спостерігачів. "Вы что, не понимаете, она же из церкви только что! Она же всегда с этим пакетом ходит! Ну какая разница, что на нем написано?!" - в унісон верещали за усіма столами. Але бабуся виявилась слухняною, лишила пакет, проголосувала і пішла. Так само довелось поступити із чоловіком, що прийшов до нас у пр-івській бейсболці. "Залиш його у спокої, він же душевнохворий!" - шипіли наші спостерігачі. Охоче повіривши, бо душевноздорові люди не ходять у кепках від пр, від чоловіка все ж не відстала, поки кепку він не сховав у кишеню. Тоді мені здавалось, що від всіх цих начебто дрібниць залежить доля ледь не всесвіту. Що якщо одержати перемогу тут, то і результат виборів буде не той, не спрогнозований на банковій. Бог в мелочах, ага. 
Тоді мене не насторожило ані те, що мої виборчі бабусечкі вилаштовуються у чергу за окулярами одного з членів комісії, бо інакше не можуть прочитати того, що написано у бюлетені, ані те, що відсотків сорок відвідувачів кабін теж не здатні самостійно прочитати список кандидатів, але вже через те, що неписемні - люди мали, МАЛИ проголосувати проти регіонів. Деяким доводилось чекати довго, бо ані члени комісії, ані спостерігачі не мали права зачитувати бюлетені в голос. Інколи в кабінки набивалось по дві-три людини. Стоячи поруч, я чула, як люди переговорюються, і єдине, що лунало постійно і звідусуль - це "став там, де 20". Дуже розсмішила бабуся, що перед тим як закинути бюлетень в урну, перехрестилась сама та перехрестала саму урну. Як я її в той момент розуміла..
Десь о другій члени комісії відкрили водку. Дуже символічно, враховуючи результати останніх соцопитувань. Вечер переставал быть томным. Мій ентузіазм починав потроху танути, бо я бачила, що величезна кількість людей, що приходить голосувати, ВЗАГАЛІ НЕ УСВІДОМЛЮЄ, що треба робити. Вони брали бюлетені у членів комісії і одразу йшли кидати їх в урну - доводилось йти на перехват і відправляти їх у кабінки. Вони не знали, що робити із бюлетенями після того, як щось там відзначали і несли ці бюлетені назад ждо членів комісії. Кожен третій питав, що треба ставити у квадратик. 
Взагалі-то все проходило спокійно. Голова комісії розповідала мені, що фальсифікацій у нас не планується, бо це - центр села і тут живе саме інтелігенція, тож вони не ризикнуть. На цьому відчуття реальності почало потроху покидати мене. До сьомої вечора все було спокійно - я допомогала секретарю та голові комісії писати протоколи, по черзі підмінюючи їх, бо робота насправді була пекельною - вони почали зранку і десь на початку восьмої я дописувала вже останній протокол (щиро бажаю усіляких неприємностей людині, що придумала таку назву партії УДАР, що її треба було із лапками та дужками розписувати у кожному бісовому протоколі). Але якже тут можна без пригод. Голові комісії подзвонили з ОВК і запитали, чи вірно ми заповнили всі протоколи (форму протоколів вони затверджували за день до того на вечрньому засіданні - тоді з ОВК надійшло розпорядження заповнювати атк як у бюлетені - починати із Собору, прописувати кількість голосів - нуль - та ставити штамп "вибула"). Голова роздратовано відповіла, що якби звісно ж, бо чай не ідіоти. І тут почала сірити і зеленіти на очах. Шановний представник ОВК, плюючись вогнем, кричав, що все не так, що ці протоколи вони не приймуть і всьо пропало, бо ще зранку нам дзвонили (!) та розмовляли із нашим секретарем (!!) (це стало великою несподіванкою для нас усіх, особливо для секретаряя), передаючи останню постанову. Я аж навіть заповажала нашу голову, коли та жорстко обірвала розмовляючу слухавку і попросила зауважити, що телефон у нас почав працювати о другій, тож зранку ніхто ні з ким домовлятись не міг. ОВК здалась і попросила здати їм чотири вірно заповнених протоколи, а собі лишати які подобаються. Мені ці мутні штуки сильно не сподобались, тож я попросила нашого члена комісії передзвонити у штаб і знайти вихід на якусь іншу ОВК, щоб дізнатись, кому ще спускали таке розпорядження. Розумненький представник штабу опозиції не зміг видумати нічого краще, як передзвонити у НАШУ ОВК та перепитати у них, як саме треба було заповнювати протоколи. Ото дійсно, і чому із такою командою ОО не набрала більшості, чому, чому?
Почали переписувати. Всі роздратовані, злі, голодні, сонні, всі сваряться, хочуть закінчити і розійтись. Через те, що вони весь час лаялись замість того, щоб допомогати нам із протоколами, почали ми рахувати голоси вже о другій. Люди щиро не розуміли, чому це власне вони мають тут сидіти і рахувати та "чи не можна по-швидесенькому це якось зробити та піти спати". Намагалаись протягнути варіант із "а давайтє раздєлім стопку і групкамі бистрєнько пащітаєм". Голова у цей момент майже здалась, але ваш чєловєк-закон-і-порядок сказав, що таке не пройде, викликавши протяжний стон відчаю у липецьких. Порахували доволі швидко. Мій улов був невеликим - жінка, що ставила хреситк за Клімова на порожньому бюлетені та інша, що, вже розділяючи бюлетені по партіям, кілька разів ледь не віддала зіпсований бюлетень регіонам. Тут все ж таки, думаю, не із злого умислу, а більш від перевтоми та монотонного "регіони-регіони-регіони-регіони-комуністи-регіони-регіони-регіони-удар-регіони". Цей голос мені снився ще дві ночі. Я, сидячи через людину від неї, встигала вчасно хапати її за руку. "Іш, какая глазастая" хитали головою мої комуністики. Спостерігачи, що стояли у нас за спиною, не робили в принципі нічого. Проте потім дуже жалілись на втому: "ми пахалі - я і трактор". Коли я поім питала опозиційного члена комісії, чому він навіть не намагався мені допомогти, він пожимав плечима і казав "ну ти ж бачила ці стопки бюлетенів за Клімова, ну що б тут вирішили ці кілька голосів?". Саме в цей момент мене наздогнали Дві Великі Істини. Перша - що все нормально, ми варті того, у чому живемо, все круто, чого, власне, гнати хвилю. І Друга. Смішна. Людям не мають платити за таку роботу, бо (все на власних прикладах) коли три роки тому наша невелика, але на всю голову довбанута ідейна команда вболівальників Арсенія Петровича перед президентськими виборами жила у штабі, жила штабом, не мала часу ні на що окрім штабу, та не те щоб не отримуала за це нічого, а сама вкладувала всі ресурси, витрачаючи ось просто весь свій час, тоді я знала, що наші викладаються і працюють десь за межею своїх можливостей. Бо самі захотіли, самі прийшли і самі винуваті. Ці герої штабу опозиції, не поані в принципі люди, мої одеські знайомі, що сидять на зарплаті від штабу, дуже сильно бережуть себе, намагаючись не розтрачуватись на такі дурниці, як якийсь там підрахунок голосів. "Бо ти ж сама бачила, ми з самого початку програли".   
Я не зірвалась, не почала кричати і кидатись важкими предметами, не перейшла на мат і не розревілась, хоча дуже хотілось - давній збій у налаштуваннях психікі змушує мене до будь-якої найстрашнішої, найбезвихіднішої та провальнішої ситуації ставитись як до чогось такого, з чого можна витягти якщо не досвід, то хоча б веселі історії на майбутнє. 
Отже.  
Я перше в житті бачила реально існуючий електорат партії регіонів. Не поодиноких недоумків, а ось цілу їхню виборку. Гетто. Академгородок свідєтєлей покращення. Тепер я не буду звинувачувати всесвіт у несправедливості. 
В якийсь момент, коли мені здавалось, що щастя вже не буде ніколи - це було десь о четвертій ранку, коли всі у черговий раз пересварились через протоколи і почали кричати, голосно кричати - я заплющила очі та почала по-одному згадувати своїх друзів - реальних та віртуальних - з різних регіонів, особливо зі східних, доводячи своїй свідомості, що моє оточення - це і є світ, це справжнє, це життя, а те, що я бачу перед собою - це якийсь низькобюджетний артхаусний фільм жахів. І в мене вийшло. Як у мультиках, наколо знову почали розпускатись квіти, защебетали пташки, заспівали діснеєвські принцеси та я подолала злі чари.  
О п*ятій ми повезли протоколои до ОВК, нашу дільницю, звісно не прийняли, бо черга, тож я вже не стала чекати розв*язки і повернулась до цивілізації. І якщо у ту Вальпургієву ніч мені здавалось, що я більш ніколи, ніколи, НІКОЛИ не буду приймати таких ідіотських чіп-і-дейлових рішень, то тепер я, відіспавшись та зігрівшись, знову готова до того, що "в каждом из них предстоит убить дракона".
І мені вже навіть не соромно за цей пафос - Україна буде жити. Тут без варіантів. 

Oct. 21st, 2012

Верни мне музыку, без музыки - тоска

Напевно, ніщо так не підпитувало мій музичний снобізм, як повна необізнаність у тенденціях сучасної естради. Коли мої знайомі (такі ж зануди і сноби) обуренно та гнівно питали, чи не чула я якоїсь останньої дуже популярної пісні, що її крутять ось просто усюди, і що є цілковито нездарною, немузичною, нелогічною етс, я із чистою душею відповідала, що ні, не чула. Телевізор не дивлюсь, радіо не слухаю, переміщуюсь переважно пішки, але якщо і доводиться користуватись транспортом, то у мене завжди із собою є маленька музична шайтан-машина із навушниками. Але так як гординя (хай і музична) є великим гріхом, провидіння внесло свої корективи у мою картину світу. 
Тільки-но пройшов літній сезон, і наплив туристів дещо схлинув, "Компот" прибрав частину своїх столиків - і всю корисну площу одразу заставили гральними автоматами і каруселями. На фоні напівроздовбаних будинків у Червоному провулку та вщент вбитої Грецької площі вигладає воно все якось привозно-привокзально. Але найбільшою трагедією є чортові діти, що, розгойдуючись на каруселях, верещать беззупинно та  музика, що лунає з динаміків. Грає один й той самий диск (а я ще на чудову, чарівну, прекрасну французьку музику "Компота" жалілась, ну поверніть мені її, ну будь ласкаааа), тож саундтреком до моїх останніх чотирьох тижнів є "Качают небо золотые купола - любовь ушла, любовь ушла-а-а-а", "мама-люба-давай-давай", хіт програми - пісня про "девчонку-девчоночку-тёмные-ночи" (а мені здавалось, що вона затерлась десь у страшному дев*яносто п*ятому), Меладзе і якісь дискотечні ритми п*ятнадцятирічної давнини (ось саме зараз, наприклад, мене розважає Томас Андерс). І все це голосно, дуже-дуже голосно й весь час. Відчуваю тепер себе героєм фільмів про міжпланетні подорожі - тих, де у землян від зміни тиску вилазили очі та у шмаття розривалась голова. 
Два тижні тому писали до міськаради, питали, якого, власне, біса, але поки що мовчать. 
Ех. Нєєєєєбєєєєсаааааа моі ааааабєєєєєтаваааанннииєєєєєє...

Sep. 11th, 2012

Догоняєм штат Айова

Сезонность матери-природы
на нашу суетность плюет,
и чем светлей рассвет свободы,
тем глуше сумерки ее.

Губерман

Зайшла на цьому тижні до школи (як закінчла шість років тому, так і не навідувалась туди). Моя школа - друга гімназія - з моменту свого заснування була закладом із українською мовою навчання та поглибленим вивченням англійської. Школа була дуже сильною (ми завжди посідали перші місця на всіляких МАНах та олімпіадах), викладачі - адекватними, а міжнародні гості та комісії - явищем перманентним. За часів мого навчання на третьому та четвертому поверхах знаходились Шевченківська та Пушкінська зали. Зараз же на другому поверсі обладнали нову залу - залу патріотичного виховання.

IMAG2700-1

Чому із патріотичним вихованням у адміністрації асоціюється саме Ільіч, я так і не зрозуміла.

IMAG2693-1

У цій конференц-залі весь час проводились зустрічі із іноземними делегаціями (я пам*ятаю, що найчастіше приїджали шведи та англійці). Цікаво, що відбувається зараз за цим червоним драпуванням.

2

"Велика вітчизняна війна у курсових роботах учнів".

4

 

IMAG2701-1

Якщо уважно придивитись, можна побачити АК. На стенді про другу світову. Історія, чьо.

На фоні відремонтованих кабінетів, обладнаних новітньою технікою, сенсорних дошок та сяючого паркету виглядає все це комічно, вбого, але й дещо моторошно. Вчителі кажуть, що знаходиться воно там вже другий рік. З одного боку, радує, що ініціатива йшла не від школи. З іншого, хоч вчителі і жаліються на те, що пресують їх цим патріотичним вихованням та надають вказівки згори, все ж таки соромно за свою гімназію і тих, хто там зараз вчиться. Ми б не стали два роки ходити по коридорам та дивитись на цей непотреб...

"Наш дурдом голосуєт за Путіна"

Та то вже дочекалися. 
З того самого моменту, як на будівлях Приморського району з*явились ці шедеври дизайнерської думки - банери "я за КіваLOVE'а", ми гадали, чи прийдуть до нас жеківці із проханням підтримати ініціативу.
І прийшли ж.
На превеликий жаль це шоу довгоносиків я пропустила, тож наводжу татові фотографії та мамин коментар:

balkon1

"Только что пришли работники ЖЭКА и предложили повесить плакаты кивалова на балконе (на нашем балконе!!). Сказали, что кивалов попросил. На вопрос, почем нынче попросить, совершенно искренне ответили - обещал помочь жеку. После того, как мы тоже попросили не позорить дом, пригрозили, что по-хорошему с нами разговаривать они теперь не будут, и радиатор, который много лет не работает(после их ремонта) приговорен теперь окончательно(( Аяяяй"



balkon2
Стільний-модний-молодьожний майстер з жеку. Я у захваті. Правда)

Взагалі-то, ну марно людям відмовили. Синій колір банерів ківалова на тлі моїх жовтих соняшників виглядав би дуже переконливо, я вважаю;)

Jul. 7th, 2012

"Ми оголошуєм для читачів і в пресі, що Україна починається в Одесі"

  Я весь вчорашній день займалась дуже важкою інтелектуальною працею – намагалась підібрати епітети для того, щоб якось охарактеризувати чиновників одеської облдержадміністрації. Із словниковим запасом проблем ніколи не було, але тут ось біда вийшла – окрім «тупого агресивного бидла» ну просто нічого підібрати не можна. Ось правда. Таких слів та конструкцій, що вони лунали з боку вельмишановного панства у наш бік, я не чула навіть під час футбольних матчів. Такі собі класичні бритоголові «в удобных тренировочных штанах».  Не знаю, нащо вони перевдягають в ділові костюми – все ж на обличчях написано.

  Четвертий день ми сидимо під Одеською облдержадміністрацією й намагаємось привернути увагу як громади міста, так і всієї України до того, що Одесу на понт такими провокаціями не візьмеш. Ми спілкуємось із людьми, що підходять до нас, пояснюємо їм, що мовний законопроект є черговою передвиборчою провокацію, що під галас навколо цього закону ВР дорозкрадала те, що якимось дивом ще не було вкрадено і, що найголовніше, що жоден з тих, хто стоїть із нами ніяким чином не виступає проти російської мови. Кажу з усією відповідальністю. На щастя, всі ми дво- й більшемовні, вільно володіємо як українською, так і російською й прагнемо злагоди, міжетнічної поваги та «мира во всем мире». А законопроект нас всіх знову сварить. Я пишу про це тут, бо бачу, що на якусь частину людей наші жовто-блакитні прапори і гасло «українці - разом» діє як червона ганчірка. Ще не розібравшись, вони кидаються до нас із налитими кров*ю очима й починають верещати про «клятих бендерівців», «дєд ваєвал, рєзалі ми вас» і так далі. Ми намагаємось довести свою позицію – спокійно, ввічливо та аргументовано, але люди не хочуть слухати. Їм хочеться думати, що нас всіх завезли зі Львову, що нам платять (суми варіюються від 150-ти до 300-т гривень), вони починають нести якусь маячню зі слів «Сталіну на вас нема! На заводи йдіть! Радянський союз вас всіх виховав, а ви невдячні!» - логіка та здоровий глузд тут безсильні. Найбільше всіх втішив якийсь істерик з адміністрації, що, проходячи повз, почав кричати на нас, запитуючи, якого біса нам все це треба та що це ми робили протягом останніх двадцяти років. «Ми росли» - відповіли. Не повірив.

  Повертаючись до людей з адміністрації – в кращому випадку вони удають, що нас просто нема. В гіршому починають чіплятись й вимагати, щоб ми розїджались по своїх селах й там балакали своєю мовою, бо в Одесі всє рускіє. Особливо смішно чути це від жінок, що зранку приходять на роботу у довгих вечірніх сукнях чи у пляжних шортах. Від закарпатсько-волинських перебіжчиків, що удають абсолютне нерозуміння української. Від людей, що до сих пір, хоч і переїхали до російськомовного середовища, грішать суржиковими гэ та шо. Гарадскіє-с. А ми – то таке. Сєло і люди. Понаєхалі. Ми, звісно, не ображаємось, бо таке ставлення до обласних центрів та селищ не зрозуміле вихованим освіченим людям. Але бридко це все – вони ж самі поприїжджали звідусіль, а тепер старанно намагаються зачепитись та врости корінням. Тож всі ми йдемо на рекорд, пояснюючи всім зацікавленим, що всі тут – одесити. Корінні. Російськомовні. Україномовні. Нормальні. Здорові. Вчимось. Працюємо. Поважаємо і любимо всіх. Окрім покидьків, що намагаються розсварити нас заради своєї передвиборчої кампанії.

  До речі, виходить дуже смішно – до нас підходять російськомовні люди, кажуть, що вони за нас, але спілкуються російською. Ми сміємось, бо кажемо, що такі речі хвилюють колєсніченка, а ми всі чудово один одного розуміємо. Тож люди долучаються, сидять разом із нами та поступово переходять на українську. Така собі лагідна українізація;)

  Зараз маю бігти, бо на першу призначено черговий збір – будемо читати Капранових й спілкуватись з чудовими розумними одеситами. Бо всі одесити прекрасно розуміють один одного й не заморочуються. А все інше – брудні маніпуляції.
  Залишайтесь на хвилях нашої радіостанції й слідкуйте за подіями;)

                               

Jun. 11th, 2012

Про мову, беркут та уловку-22

               «А на трєтій дєнь індєєц Зоркоє Око замєтіл, что одной стєни нет». Я тут згадала, що ще не відмітилась у черзі звітів з мовної акції, тож виправляюсь і видаю на-гора свою порцію сентиментів.

Що б там не казали скептики й циніки, було здорово. Так, як і буває зазвичай на всіх акціях, що на них нас провокує Партія Регіонів, за що їм величезна подяка. Я зараз без сарказму. З дві тисячі десятого року я  завдяки ним перезнайомилась з величезною кількістю чарівних людей з усієї країни. Такий собі клуб по інтересам, де кожна акція є своєрідною перекличкою – «Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?». Нас постійно звинувачують у тому, що ми відпрацьовуємо гроші госдепу-кремля-кнесету, мудрі провидці кажуть, що все це – марудна справа, бо нами маніпулюють й все таке інше, але я погоджуюсь на роль такого гарматного м*яса та із задоволенням зустрічаюсь зі старими і знайомлюсь із новими друзями, бігаю від беркуту та все ж таки вірю у те, що роблю це лише для себе, бо парламент обирається лише на чотири роки, а стосунки із власною совістю в мене все ж таки більш довгострокові.

Про шоу довгоносиків у парламенті я писати не буду, бо всі бачили, що там було, тож додавати мені нічого не хочеться. Я ось лише запитаю (і це не риторика), чому, маючи на руках відеозаписи із акробатичними трюками кнопкодавів та звіти із проголосувавшими мертвими душами, депутати від опозиції не подають іску до Конституційного суду. Так, я приблизно уявляю, яке судове рішення винесуть наші найнепідкупніші та найгуманніші судді, але хіба не варто хоча б спробувати врегулювати це у правовий спосіб, га? Бо мені дуже, дуже, дуже сильно не хочеться думати про те, що на цьому законопроекті до самих виборів будуть піаритись обидві сторони. Я вже і так близька до спалення бюлетеню через відсутність вибору, тож, будь ласка, не доводіть до гріха «противсіхства».

[Сама ж акція була веселою і доброю]
             Люди, попри всі старання провокаторів та беркуту, на протилежний табір не кидались, налаштовані були серйозно, але, на щастя, не проти російськомовного населення, а саме проти авторів законопроекту та влади взагалі. Звісно, траплялись і такі, що стоячи метрах в двадцяти позад мене (а стояли ми біля самого беркутовського кордону), пропонували нам «розмазати беркут» (самі ж при перших же зрушеннях розчинялись у натовпі). До речі, мене здивували абсолютно адекватні й добрі(!) очі деяких силовиків. Вони дивились на нас із цікавістю та уважно слухали наших ораторів. Інколи, правда, вони трішки відволікались, але то тільки щоб розприскати слізогінний газ чи поштовхати нас та паркан. Я зла на них не тримаю – робота в них така, кепська.

В нас же була крутюща імпровізована сцена (і я старанно відганяла від себе асоціації із Ільічем на броневічку) та відмінні оратори. Тому мені не зрозуміла істерія з приводу виступаючих – мені теж сильно не подобалось те, як зі сцени агітували Кличко та Турчинов, але ж це таке – відійти можна було б… Тож поки ми відходилиJ пити каву, колона з кількох сотень людей рушила на Майдан – встановлювати українські прапори. Ми зустріли їх на півдорозі та приєднались. Я фізично відчувала, як конче необхідно людям спустити пару хоча б ось цією місією (чим вдало скористались флагмани нашої хресної ходи). Силовики тут спрацювали швидко – за ті півгодини поки ми з мирного і пустого Хрещатику Інститутською піднялись до Банкової та повернулись туди ж із колоною, вони собою та автозаками заповнили весь живий простір. Нас зустрічали якось негостинно та намагались не пропустити на Майдан.

 І ось на цьому для мене завершилась конструктивна частина: енергія розлюченого натовпу діє абсолютно наркотично, нанівець зводить інстинкт самозбереження та перевертає з ніг на голову цілі та установки.  Тоді здавалось, що найголовніше в житті – зайняти Майдан та підняти прапор. Вірю: дивно, глупо, безглуздо. Зовсім не до шмиги там був Турчинов, що, стоячи в оточені охоронців, завзято кричав нам щось про боротьбу та перемогу. Космонавти йшли на нас, відтісняючи з середини вулиці до Сбербанку.  Я рушати з місця не хотіла, чим розізлила беркутівця, що крикнув мені, щоб я відходила. Пам*ятаючи, що професор Преображенський радив з усіма живими істотами поводитись із добром і ласкою, я ввічливо перепитала, чого власне я маю відходити – стою ж собі просто, нікого не ображаю. «Відійдіть геть» -  рявкнув він. Мене така відповідь не влаштувала, тож я порадила йому не забувати про елементарні правила ввічливості та гідно поводитись із співбесідниками. Від неминучого придушення мене врятував потік машин, що почали рухатись на зелене світло та на якийсь час відгородили нас від беркуту. Але за хвилину вони все ж оточили нас, і надії вирватись звідти вже не було.

І тут сталося чудове: ми побачили, як по залізній конструкції екрану нагору взбирались хлопці із прапорами. І, відповідаючи на гнусне обкомівське «украінскій язик спасен - опозиція гєроіческі нацепіла два флага на телевізор», заявляю з усією відповідальністю, що в той момент для людей, що стояли на Хрещатику, оточені з усіх боків плотним кільцем беркуту, це і було перемогою. Хлопці, що лізли нагору під зливою, зробили те, чого в той день не зміг зробити ніхто – вони довели, що нація таки незборима й здатна на щось більше за пафосні балачки. Це так надихнуло зажурений натовп, що ми кинулись проривати кордон беркуту із подвійним завзяттям.  Компанія біля мене почала розгортати великий синьо-жовтий прапор, тож за таких обставин всі розуміли, що перемога тут є принциповою. І ми побігли. Не знаю, чи спеціально (сподіваюсь, що так) нам в якийсь момент знову допомогли машини – ми перелазили через капоти та бордюри, тримаючись за прапор, а беркутівці, що через машини не стрибали, й дещо відстали, намагались вирвати у нас прапор, тягнучи його назад. Та ми відбились і відірвались від них. Ми добігли до Майдану та розгорнули там прапор. Ми завоювали цю територію. І як би там що, але не було тоді моменту яскравіше і щасливіше.

А далі почався якийсь сюр. Хрещатик, на котрому тільки що за віру й правду стояли і обіцяли битись до останнього сотні лодей, якось враз обезлюднів. Почав знову накрапувати дощ, люди метушливо розходились. Ми повернулись на Інститутську й вирушили в бік Ради. Зустріли дорогою Бригинця та Шкіряка, що розповідали розлюченим киянам про те, як ці кляті регіонали всіх обманули та як тепер треба чекати виборів, бо що ж ще нам лишається робити. А я на мить уявила собі таку саму картину, тільки після виборів: ось стоять вони переді мною та кажуть, що «ну не смоглааа я, не-смог-ла!» - знову регіонали підступно обдурили всіх опозиційних чесних квіточок, та що буде нам щастя після вже президентських виборів, - і ця картина була в біса реалістичною.

            З прекрасного: коли ми о п*ятій стояли біля Маріїнського парку, до нас підійшла дівчина років п*ятнадцяти та, шаріючись, запитала, чи не знаємо ми, "де тут збираються націоналісти та патріоти". Мене це дуже розсмішило, та ми взяли Зоряну до свого мобільного націоналістично-патріотичного табору.


               Не можу сказати, що винесла для себе щось нове з усього цього. Ці граблі – мої улюблені, тож я знову і знову бути бігати по акціях протесту, граючи на користь – а-мені-вже-абсолютно-паралельно-кому та роблячи все для того, щоб знести цю владу та захистити країну від зазіхань всілякої мерзоти у майбутньому.


             Я їхала до Ради не тому, що боялась за майбутнє української мови. За неї я спокійна, бо мова і нація, що пережили могутніших та зліших ворогів, переживуть і Ківалова з Колесніченком. І, розділяючи ідеологічну та матеріальну складові, я щось і не сумніваюсь, що якби «піпл хавав», ці двоє і корейською б заговорили. Я їхала туди, бо мене аж до зубного болю вибішують передвиборчі спроби розсварити людей в моїй країні. Власне так само, як і наша готовність вестись на ці провокації. Ось і виходить така собі «уловка-22» : всі розуміють, кому та навіщо потрібні ці маніпуляції, розуміють, що скоро вибори, а так як із реформами та покращенням якось не склалось, то будемо розігрувати улюблений козир (дивно, що про НАТО поки що ніхто не згадував), розуміють, що все це – фікція та «сурковская пропаганда». Розуміють, але не реагувати не можуть. З цієї ситуації немає взагалі ніякого виходу. Довічний безпрограшний варіант.

           І тут знову спрацьовує клята монументальність постулату «divide et impera». Як же, чорт забирай, просто всіх нейтралізувати. Опозиційні сили, що саме зараз, спершу вибачившись перед людьми, що чомусь чогось від них чекали, мали б остаточно розізлитись та, рятуючи свій рейтинг, знести на своєму шляху всі перепони та межигір*я, роблять хід конем та починають мочити один одного. Браво. Макіавеллі б сподобалось. Особливо стараються  всілякі позапартійно-принципові, що зараз ллють тони бруду та організаторів та волають, що треба було зробити все по-іншому. То й показали б як треба, нє? Ну і, традиційно, радують закиди дятлів клавіатури – людей, що всю акцію просиділи перед моніторами, і звідти розповідали, що і як треба робити, та як саме треба брати штурмом раду. Я розумію, що «большоє відітся на расстояніі», але ж майте совість.

      А ось саме за мовним принципом людей розділити все ж таки не вдалось. Я все так же люблю Мандельштама, Окуджаву і своїх російськомовних друзів. Ні на йоту не стала гірше відноситись до кримчан та донечан, бо розумію, що там, як і в моїй Одесі (да і в усій країні, взагалі-то), є люди, а є барани, тож справа тут не у топографічному детермінізмі (до речі, з власного майданного досвіду знаю, що українських пісень луганчане співають ледь не з більшим завзяттям, аніж львівяне).

        Звісно, обурюють люди, що приїхали відстоювати «ущємляємий рускій язик», але коли розумієш, що за ці самі 135 гривень ті ж самі люди вийшли б відстоювати бодай незалежність Швамбранії, стає трохи веселіше.

      Тож дякую вам усім – тим, хто стояв поруч та тим, хто вболівав на відстані, тим, хто виступав, – за драйв та мурашки (а Полежаці із Карпою  окрема величезна подяка за геніальну пісню, котру я слухаю вже третю добу поспіль). Дякую вам, мої люди. Мої красиві, шляхетні, розумні, ввічливі, привітні, усміхнені. Звісно, всілякі траплялись, але переважною більшістю це й був той самий "гнилий прошарок", що не виміняє совісті і волі на гречку. Я пишаюсь тим, що живу із вами в одній країні, мої чарівні. 
            
        У Хеллерівській «Уловці» Йоссаріану єдиному вдалось втекти й тим самим вирватись за межі смертельної гри, у котрій за визначенням не може бути переможців. Всі інші загинули. Я же вірю в інший фінал. Мирний та безкровний. Бо ніякі парламентські й урядовські покидьки не варті життя та безпеки мешканців моєї країни - ані україно-, ані російськомовних. Тож, будь ласка, пам*ятайте, що наша зброя - інтелект;)

May. 16th, 2012

«Бобёр, выдыхай»

              Тут така справа… Звернула увагу на те, що останнім часом зі старих улюблених виборчо-спекулятивних тем перекинулись на нову. Тепер у тренді гей-паради. Такої кількості коментарів від обуреної громади чомусь не збирають ані новини про підвищення тарифів, ані заяви європейської спільноти щодо бойкотування України.

Є в цьому житті речі, що обходять мене стороною - речі, котрих я не розумію й не хочу розуміти, але разом із тим я добре усвідомлюю, що так як вони мене не стосуються, то і не треба мені туди лізти із своїми порадами.

Одного разу я бачила, яким є справжній гей-парад. Це було у 2009-му році у Лондоні - в мене якраз закінчились пари, та я хотіла ще трохи пройтись улюбленою Оксфорд-стріт. Ще підіймаючись сходами станції метро я чула голосну музику і крики. Нагорі було страшно. Правда. Їх було кілька тисяч – рух вулицею було перекрито, люди стекались звідусіль, демонстрація заповнила собою всю вулицю і найближчі провулки. Тут були чоловіки у стрінгах та панчохах і дівчата, що цілувались, сидячи на парапеті,  трансвестити у кольорових боа і люди у звичайних ділових костюмах, мирні демонстранти та хлопці, що намагались спровокувати копів. Велетенський кольоровий мурашник під веселковими прапорами та Тіною Тернер з динаміків.

До чого веду. Те, що я бачила, мені не сподобалось - одразу відразили показушність й агресія,  та мій маленький внутрішній гомофоб попросив змінити дислокацію. Тому я знов пірнула у метро, проїхала кілька станцій та пішла гуляти іншою вулицею. Корона не звалилась. Ось чесно. Але з тих пір я вивела для себе єдине й непохитне відношення: я не знаю, які проблеми щоденно спіткають цих людей; я не знаю, що змушує їх виходити на вулиці та казати про дискримінацію; я не знаю, що їх обурює та чи обурює взагалі. Мене це не стосується. Я не маю ані морального права, ані будь-якого бажання критикувати їх, пропонувати заборонити їм проводити паради та влазити в їхнє життя зі своїми парадигмами. А так як висловити це краще за Раневську не вийде, то із задоволенням процитую її тут: «Каждый волен распоряжаться своей жопой, как ему хочется. Поэтому я свою поднимаю и уёбываю».

Тож будьте адекватними та займайтесь своїми справами, благаю же ж.

Mar. 21st, 2012

Нічне базікання у березневі іди


Падёт Звезда Полынь, грядет разруха,
И брат у брата уведет жену,

И Пятачок зарежет Винни Пуха.
Конец эпохи, все пойдем ко дну!
(Тимур Шаов)

    Славетний Готем ледаче занурювався у весняні сутінки.  Ліхтареві тіні поволі вплітались у мереживо паркових алей, пульсували клаксонами запруджені транспортні артерії; десь неподалік верещала чиясь залишена без нагляду дитина.  Готична зловісність тополь сперечалась тут із переконливою могутністю хмарочосів, на даху одного з яких завмерла постать у чорному. Гамір працюючої потужної вентиляційної системи накладався на віддалений гомін мегаполісу й лейтмотивом вписувався в цю березневу міську симфонію. З такої височини місто здавалось ляльковим та в біса віддаленим і примарним.    
          Бетмен, тихо вилаявшись, стягнув мокру діряву шкарпетку – день не задався із самого ранку. Ще до світу його розбудив Робін, що щойно повернувся з Метрополісу. Місто вже другий місяць лихоманило від протестів через  призначення генерала Зода головнокомандуючим попри волі городян. Супермен і  компанія терміново вилетіли на допомогу та намагались протистояти диктаторові, аж допоки зрозуміли, що програють, - тоді розбіглись, ховаючись від переслідувань, а дехто, взагалі, вирішивши, що «якось треба далі жити», примирився із діючим устроєм та почав переконувати інших. Тож і зараз, коли Робін – блідий та млявий - заїкався та бурмотів щось незрозуміле про «механізм молодого народовладдя» та гроші якогось департаменту,  Бетмен похмуро констатував, що і цього він тепер втратив. Ще більш насупившись, поринув у спогади.
          Пройшов майже рік з тих пір як зникла Жінка-кішка - в останнє він бачив її, здається, ще у червні. Подейкували, що її викрали за наказом Джокера та наразі переховують у Аркхемі, але Бетмен відмовлявся вірити пліткам – надто велика здобич для готемської дрібноти.  Єдине, що він усвідомлював, - без неї і йому, і всьому Готему було самотньо  та небезпечно. ЇЇ до нестями боялись джокерівські підлабузники, а сам він постійно відчував п*янкий кураж від усвідомлення наявності гідного супротивника. А тепер він один, і вся Ліга Справедливості, втративши єднальну противагу, розсварилась , розбовкалась та не може налякати й вгамувати навіть дрібного злодюжку – жалюгідна зграя…
          Ще й ці бісові мокрі шкарпетки. Сьогодні на його вулиці прорвало каналізаційну трубу. Він бадьорим коником стрибав по незатоплених клаптиках асфальту (дякувати місцевим будівельникам - клали аби як, щоб встигнути до приїзду когось з Центру, тож всі горби та ковтьобини, що зазвичай так дратували, тепер стали у нагоді), намагався додзвонитись хоча б кудись.  Комунальники, єхидно посміхаючись в слухавку, казали, що завдяки черговій оптимізаційній реформі в них більш нема управління, що займається трубами саме такого діаметру, тож йому доведеться зв*язатись із іншим управлінням, а там, як навмисно, обід, а аварійна вся у відпустці… Ні, він, звісно, знав, що так все і буде, бо марно очікувати якихось дій від людей, що за визначенням не здатні на будь-які розумові та фізичні вправи, та все ж до останнього чомусь сподівався на краще. Але готемські чиновники, комунальники та партійні функціонери, що завжди були ледачими та нездарними, за часів правління Джокера остаточно знахабніли, розжиріли, отупіли та у пароксизмі самовдоволення упевнились у власній безкарності. Хай їм грець.
          Бетмен зробив крок уперед та полетів назустріч весняному вітру. На якусь мить йому здалось, що все не так вже й погано, що зорі, що весна, що, незважаючи на ці два клятих джокерівських роки, в нього все ще є його місто - його омріяна реальність, його шляхетні красиві люди. Але тут він приземлився. Чорний плащ вітрилом здійнявся та м*яко осів крилами втомленого старого крука.
          Темний лицар підвівся та ступив на бруківку алеї. Огрядна літня жінка, перемотана хустками та ще якимось ганчір*ям, вистрибнула перед ним та почала випрошувати милостиню. Він спробував обійти її.  «Джона Крамера на вас,  іродів,  нема» – сплюнула бабця та чомусь перехрестилась. Бетмен відхитнувся та ледь не збив з ніг двох розмальованих дівчат, що були настільки зайняті розмовою, що, здається, і не помітили його: «- А він чо? – А він нічо, і тут я вся така кажу йому: «Мене важко знайти, легко втратити та …». Що саме «та» Бетмен, на щастя, не почув  - шлях йому заступила компанія п*яних підлітків, що так відбірно лихословили, що змусили б зашарітись навіть бувалого вантажника. 
          Бетмен зупинився, важко дихаючи від приступу огиди та жалю. І на рятування цих людей він поклав своє життя?
          Він розумів, що справа не у Джокері. Навіть якщо вбити останнього (а вбити хотілось, ой, як хотілось – довгими цупкими пальцями м*яти бридке обличчя із дебільнуватою посмішкою, розтрощувати кістки та зуби залізними підошвами та вгризатись в аорту – за все, за все, за все), навіть якщо вбити, в Готемі все рівно залишаться люди, що його підтримують – такі ж вбогі, обмежені, злобні, дрібні, як і сам Джокер. І це було найстрашнішим - дихати одним повітрям із цим непотребом він не хотів.
          Славетне місто Готем тонуло у нічному розмаїтті погано вдягнених жінок, смороді дешевого алкоголю, жахливій музиці кабаків двадцятирічної давнини, плітках, ненависті, лушпайках соняшникового насіння, брудних лайках, недопалках та териконах сміття. 
          Бетмен повільно окинув очима декорації рідного вертепу та, не озираючись, покрокував геть: він більше не хотів рятувати це місто. 

Mar. 18th, 2012

"Хай квіточки зів*януть - тільки б машингвер не заржавів"

Я ніколи раніше не могла уявити, що настане час, коли я бажатиму комусь смерті. Справа зовсім не у релігійних переконаннях, а скоріш у Хайямовському "Чем ты лучше меня, если мне в наказанье ты ответное зло совершил? Отвечай!". Але з іншого боку, я ніколи не думала, що життя в моїй країні колись перетвориться на суцільний абсурд та абсолютне зло. Тож зараз я щиро і відчайдушно бажаю смерті - смерті лютої, страшної, у тортурах - тим, хто знущається з моєї держави. Тим, хто розкрадає, паплюжить, погрожує, саджає невинних, розганяє демонстрації, приймає дегенеративні закони, розпалює ворожнечу. За те, що сидять не ті; за те, що нація деградує та ведеться на одні й ті самі провокації, набиває ґулі, але впертим стадом йде на вибори та ставить хрестики за стабільного-послідовного; за те, що більше за все в своєму житті я боюсь наших лікарів та міліції; за все це скотство, невігластво, містечковість, загравання з Росією, неадекватність та боротьбу із тими, хто думає по-іншому. 

Я завжди вірила у толерантність, доброзичливість та мирне врегулювання будь-якого конфлікту, але зараз я насправді не бачу альтернативи машингверу та примірнику "Мистецтва війни" Сун Цу. 
Гвинтокрили падають, в маєтках спалахують пожежі, кортежі розбиваються - і весь час гинуть не ті. Дякую, милі, за те, що цинізм стає нормою. Справді, нащо нам мир, злагода та романтична юність? Краще ж виростати у берсерків, здатних будь на що, бо дістало.   
Чергова передвиборча провокація із двомовністю укупі із наближаючимися квітнево-травневим ідіотізмом означає, що вже незабаром одеські хом*ячки знову будуть рвати на собі тільники та кричати, що вони "гаварят па-рускі", розвішувати червоні ганчірки і командно ненавидіти Львів та власне нас, бандерівців. Це так, з ліричного і не по темі. Навєяло. 
Аве, мудаки, аве. 
Закінчити б хотілось життєстверджуючим та оптимістичним закликом: "Убий підораса!". Вправних вам машингверів, наснаги та веселого жовтня. 

Jan. 15th, 2012

"Я был слесарь шестого разряда..."

Последний штрих в этюде моего маниакально-депрессивного психоза – и идем дальше.
Я почему-то ушла со своей любимой работы. Решение из разряда «тараканы в голове аплодировали стоя». Вернулась из отпуска, промаялась неделю – и решила, что больше так не хочу.  И, хотя мозгом понимаю, что все верно и что надо идти дальше, все равно пока никак не свыкнусь с тем, что теперь мне некуда ходить по утрам и не о чем думать круглосуточно. Вот хоть в партию вступай, чесслово.
Девять месяцев работы, балкон с видом на порт и самый чудесный операционный отдел. Мы сдружились сразу - то ли на почве всеобщей адекватности, что редкость, то ли из-за схожих политических пристрастий, любви к Звездным войнам и Довлатову. Ребята стоически отвечали на все мои идиотские вопросы, я терпела их сезонные перепады настроения. Они съедали всю мою еду, а я в отместку заставляла их слушать Шнура и Гражданскую Оборону. Мы смотрели South Park и Масяню, заказывали пиццу в офис, читали новости и прикрывали друг друга перед начальством.  Меня злила их аморфность, их веселила моя паранормальная эмоциональность.  Я обучилась куче совершенно дебильных присказок-прибауток, основным принципам общения с агентами и фрахтователями (на сюрвейерах я срезалась, ибо разговаривать матом меня так и не смогли заставить) и еще массе всякого. Теперь я понимаю английский китайских капитанов и марокканских агентов, разбираю дисбурсменты на всех европейских языках, прикидываю карго-планы быстрее старпомов, знаю, сколько стоит забункероваться низкосернистым мазутом в Гибралтаре и у какой компании лучше нанимать гардов на проход Адена.
Да, временами было просто невыносимо. Истерически хотелось биться головой о клавиатуру и кричать, что я – девочка, а девочки не должны слушать вопли разъяренных судовладельцев, заставлять агентов работать и объяснять фрахтователям правила физики за седьмой класс. Бывало, я неделями во сне разговаривала с начальником, спорила с юристами и убеждала капитана сливать балласт по пути в порт. Я проводила пятничные вечера, изучая способы фумигации трюмов и копаясь в английском прецедентном праве, выясняя, нужно ли включать время на открытие крышек трюмов в сталию. В какой-то момент казалось, что крыша уехала навсегда. Периодически приходилось работать по двенадцать часов, возвращаться домой в каком-то горячечном бреду и продолжать работать, работать, работать. И это было самое настоящее счастье – мозг работал в режиме аварийного напряжения, свободного времени не было в принципе, и я фанатически любила то, что делала.
Но было и по-другому. Когда работы не было, я целыми днями читала новостные сайты и чувствовала, что необратимо тупею; с горя перечитала всего Ирвина Шоу и начала учить фарси. От безделья у всех портились настроение и характер.  Я с ужасом понимала, что к двадцати годам превратилась в самый настоящий образчик офисного планктона (как у Слепакова – «каждый понедельник я огурцом»). А так как на эту жизнь у меня слишком много планов (от фламенко в Аргентине до миротворческих миссий в Афганистане), а экстремумов рабочей активности у нас на ближайшее время не планировалась, я,  наплевав на постулат «сначала думай, а потом делай», отважно решилась на смену деятельности. Это было дико и странно. Ребята два дня не разговаривали со мной; я нервничала, плакала по вечерам и не хотела видеть людей. Время, которое на работе пролетало, дома тянулось бесконечно долго.
А потом я выспалась… Пошла с утра в кино. Увидела, как выглядит город днем. Провела всю ночь за судоку. Приготовила что-то отличное от яичницы. Дочитала Бекетта. Проведала деканат. Как оказалось, жизнь существует и за пределами моего маленького морского мирка.
Так что клиент скорее жив, чем мертв. Да, я до сих пор вскакиваю с утра в панике от того, что проспала работу и, да, мне очень сильно не хватает ощущения своей небесполезности. Но и это лечится. 
В общем, семь футов мне под киль, якорь в печень и, лопни моя селезенка, да начнутся веселье и приключения. 

Jun. 17th, 2011

think of me as the train goes by..

 Завжди здавалось, що всі он-лайн подорожі накшталт гугл-earth*ових є сімулякрами та взагалі ганебними для справжнього подорожувальника.
А тепер і сама я гуляю своєю улюбленою Оксфорд-стріт, дивлюсь з моста на Сену, планую брати потяг до Франкфурту - та і начебто сенс з*являється в цьому довгому п*ятничному робочому дні...

May. 15th, 2011

Плач не дав свободи ще нікому, а хто борець - той здобуває світ

 Я, що прийшла у світ не для корид,
Що не люблю юрби та телекамер,
О, як мені упікся і обрид
Щоденний спорт - боротися з биками.
Я одягаю пурпуровий плащ,
Бики вже люттю наливають очі.
Я йду на них, душе моя не плач,
Ці види спорту вже тепер жіночі!
Ліна Костенко

     Я не знаю інших країн, де б відчуття національної гідності було б так само насичене тривогою та відчаєм. Де б історична шляхетність межувала із істеричною показовістю та марнотратсвом.
     Коли любов до країни перестане бути такою болісною, пульсуючую та, що уж, трагічною(куди там Шекспіру), ось тоді, напевно, і буде нам щастя. А так - ми начебто постійно вибачаємось, доводимо, виправдовуємось та звинувачуємо інших у тому, що якось не так вони любов свою доводять. Чи то калина не така червона, чи солов*ї в них по-іншому співають...
     А ось коли треба просто одного разу всім зібратись (сказати, зробити, проголосувати) - так тут всі сягають зворушливої єдності - ховаються по кущам із бурмотінням, що все проплачено, під цими прапорами не станемо, цих не любимо, а в тих взагалі вишиванкі інших кольорів.

     Ми підготовлені до життя краще аніж будь хто - обізнані, злі і цілеспрямовані. Ми знаємо, що все купується, всі продаються і що "наш голос нічого не вирішує". Ми так хочемо міняти все на краще, але так не віримо, що вийде. Тож нічого і не виходить.
Нас звинувачують в тому, що надто близько все сприймаємо, надто емоційно реагуємо, надто часто ведемось на провокації. Але чи можна бути іншими у двадцять? Який сенс жити, якщо не палати?
     Так, і мені просто до люті жаль всіх нас - начебто молодих, але вже таких цинічних, спотворених зневірою та безпорадних.

     Після червоно-чорного прапору на балконі восьмого травня зі мною перестали вітатись сусіди. За півроку мені остогидло відповідати обуреним знайомим на питання, чому я в Одесі розмовляю українською мовою. Все частіше останнім часом чую я від однолітків про те, що нам не вистачає руки Сталіна, бо "ну нас же тогда весь мир боялся". Читаючи (попри поради Преображенського)у мережі статті, новини та коментарі на одеських ресурсах я все менш розумію, як може у такому непоганому здебільшого місті бути так багато людей із важкими хворобами мозоку - від мера та журналістів АТВ до пересічних одеситів, що вважають за необхідне на кожному розі повторювати, що "адєсіт - ето національность". Бридота ще та..

     Хіба все в нас так добре, що і гніватись нема на кого?
     В нашій історії були Запорізька Січ, Холодний Яр та Українська повстанська армія. А тепер - зеки, межигір*я та кактуси. Я так не хочу. Я хочу, щоб як у Бродського - "Свобода - это когда забываешь отчество у тирана". Без федоровичей, яновичей та гебельсовних.

May. 7th, 2011

Стокгольмський сіндром

В мене ненормований робочий графік; я забула, як виглядають мої друзі, книги та мольберт; я не знаю, що таке свята, обідні перерви та скорочені дні; я живу всупереч КЗпП; я не люблю п*ятниці, бо вони передують вихідним, у котрі мені не треба йти працювати.
це щось да має значити - те, що я пишу про це посеред п*ятничної ночі після кількох вечірок та із великим вмістом джину у крові.
я люблю свою роботу. 
і я дуже хочу спати.
 

Apr. 6th, 2011

"выносите святых и портрет генсека"

нічого особливого.
просто обіцянка не зачаровуватись.
тому що на всіх нервів та любові не вистачить.
тож
вже зараз
позбуваюсь всіх:
улесливих,
партійних,
заплямованих,
нерукопожатних,
склизьких.

вірювірювірю тільки в Чорного Ворона та три закони термодинаміки.
 

 

Mar. 30th, 2011

Дапашліви!!

Є у моєму календарі дві дати, дати скорботних та чорних. То є друге вересня та перше квітня.В ці дні я починаю ненавидіти вже не тільки усі вертикалі та горизонталі влади, а ще і місто, свою рідну дерибасівську та, чого уж тут, посьолок котовського.За добу (гуляти, чомусь, починають з вечора) з центром міста роблять щось настільки страшне, що навіть Мамаєві було б соромно. Від бидловського натовпу моторошно, від сморіду перегару, що переповнює все навкруги, гидко, від безперервного гудіння чортових дудок закладає вуха. І так вже двадцять років. І нема куди дітись. 
Цього року обіцяють щось ще більш феєрічне, ніж зазвичай. Цілий юморіно-марафон. Із конкурсами на вбитому часом та дощами неасфальтованом шматочці землі на місці колишньої гостиниці "спартак" (ну звісно ж - гральних автоматів там мені було мало).

І чому ж ви, йолопи, цього дня так радієте, що святкуєте?..

Бонусом.
Біля спартака дискретно проводяться якісь роботи. І ось кожного разу. як вони щось починають пробурювати, в мене вимикають світло(вчора, наприклад, я через не побачила другого гола у ворота нашої збірної)..
Грецька площа все більше стає схожею на автомобільну стоянку - паркуються вже під бізнес-центром та біля колишнього букінистичного.
Тож я, напевно, ніколи не перестану слід за Бродським повторювати, що "лучший вид на этот город - если сесть в бомбардировщик".
 

Mar. 1st, 2011

Як у нашому колгоспі...

До потворної стейкхаусівської корови привезли друзів - тепер поряд із нею живуть гусі у клітці.
До чудового краєвиду з мого вікна - степу на місці колишнього "спартака"- додалося аудіосупроводження. Я ж тепер не тільки житиму як на пустирі, а ще і прокидатимусь під галасування цих чортових птахів. Гасло "Слава Україні" на балконі у такому антуражі стає дедалі все більш знущальницьким та марним. 
Ленінська зірка на гербі, червоні прапори, дефіцит, гусі - я таки навчилася переміщуватись у просторово-часовому континіумі?..

Feb. 26th, 2011

Мама, я не могу больше пить

 У домі щастя, тиша і спокій - в мене  третій день поспіль нема голосу. Ось зовсім. Можу чи на ультрависоких, чи гарчати у різних тональностях. І ще ця чортова температура. І ненавість до усього живого в цілому. Стільки рідини не п*ють навіть футбольні вболівальники на усіляких ЧС. А ліки.. Ще трошки - і мене можна буде здавати на яку-небудь медичну експертизу космічним друзям. Я з горя та звільнившогося часу учора навіть чотири години ефіру із президентом передивилась - ось то була остання крапля.
А через те, що море затягнуло кригою, моєму сподіванню поплавати завтра якось і не збутися.
Ось такі от справи..
Tags:

Feb. 23rd, 2011

Своє

 Я завжди підозрювала, що курс української літератури в школах читають засланці Мосаду та КДБ - зробити більше за них для того, щоб учні почали люто ненавидіти наших поетів та прозаїків неможливо. Список літератури наповнюють безрадісні та трагічні твори. Змушують вчити напам*ять опис хати пана Енгельгарда. Розповідають про життя письменників якимись вбогими штампами. 
То і ледь не вийшло так, що за десять років навчання в українській гімназії я відцуралася цієї чарівної літератури. Зараз я шаленими темпами наздоженаю те, що проходило повз мене на уроках. Не можу відірватися від Стуса, Багряного, Вінграновського (так, дивно було, багато читаючи про радянських дисидентів, упустити своїх шістдесятників). А у Кобзарі взагалі є щось кармічне - цей велетенський том викликає так багато емоцій, що я починаю підозрювати себе у якійсь таємній сентиментальності. Про Костенко годі й казати - вона зайняла місце на полиці між Селінджером та Довлатовим(найвищий ступінь пошани). 
Тож поки наша доблесна місцева влада, що видає мовні укази всупереч Конституції і здоровому глузду, не почала вилучати українську
 літературу(привіт Бредбері та Оруелу), пропоную усім перечитати Вишню, Котляревського та "Записки українського самашедшого".

Feb. 20th, 2011

откуда у хлопца испанская грусть?

 Полцарства за синкопы. Душу за кастаньеты. Сердце за гитарные переборы. Ногу - еще за что-нибудь. 
Фламенко. 
Отбивать дроби, стучать ритм, слушать Пако де Лусия, алкать Звука и Движения. 
И больше ничего не хочется.
Даже боевого гопака (хоть и были прецеденты..)

Feb. 3rd, 2011

Лучший вид на этот город - если сесть в бомбардировщик

Чудеса какие-то творятся - на Дерибасовской убирают снег.
Поторопились, конечно. За эти две недели мы уже как-то сами себе проторили дорожки и наловчились обходить особо скользкие участки. Да и убирать-то до сегодняшнего дня надо было не так много - всего-навсего вывезти относительно утрамбованные снежные терриконы с обочины. Ну и сосульки посбивать. Ибо в самом  деле страшно.
Одно из непостижимых для меня явлений - это дворники, расчищающие узенькую тропиночку аккурат под карнизами домов. Так, шоб наверняка, видимо.  Еще, бывает, натянут ленту красную, перекроют половину квартала(а приматывают же к столбам, а за столбами же уже паркуются), а если обходить - то сугробы, а если чуть дальше- то машины. Скользко. Грустно. 
Но я все-таки держалась, не ныла, почти стойко передвигалась по ледяному безмолвию, цитируя про себя Высоцкого и надеясь, что все - в актив(мышцы очень хорошо накачиваются, осанка; калории сжигаются; появляется гибкость и эквилибристика, не снившаяся, друг Гораций, и нашим циркачам). Обидно, конечно, пытаться перейти Греческую площадь, а через десять минут стараний плюнуть - и пойти в обход. Это все мелко. Тут дело в другом. В Строителях и Дворниках...
О том, как они работают, я могу долго. На моих глазах сносили гостиницу Спартак, ломами отбивали с фасада кариатид, барельефы с Большой Московской; вырывали котлован, заливали каток, производили что-то совершенно невообразимое со стройматериалами, в буквальном смысле вдавливали в грязь бюджетные деньги, засыпая гравием (!) лужи (!!) в преддверие прошлогоднего февраля. Гравий, ясное дело, проседал. Повторив операцию несколько раз, ребята, видимо поняли, что надо в консерватории что-то менять и начали вычерпывать из луж воду лопатами (!!), сливать ее с лопат в ведра и выливать воду из ведра в нескольких метрах от себя. Стоит ли говорить о том, что вода стекала обратно, а они все продолжали, все продолжали.
Радуют они и сегодня - вот уже восьмой час под окнами ездит один экскаватор. Проходит он расстояние от книжного до Стейкхауса(метров эдак сорок) - и обратно. Иногда ковш зачерпывает немного снега, но потом, передумав, вяло опускается и ..разбрызгивает его, что ли.. Под Компотом - человек десять дворников с лопатами. Они пританцовывают вокруг сугроба и, видимо, не могут понять, откуда копать. Час назад подъехал еще один экскаватор. Он курсирует от бывшего Дома Книги к Большой Московской с тем же КПД. 
Итого, две машины, бензин, десять рабочих. Затратно-с. Неэффективно-с. Воз, простите, снег и ныне там. Так какого черта, а?..
Я не буду спрашивать о том, куда идут налоги, о том, почему вовремя не расчищают дороги, о том, почему новый градоначальник такой дегенрат. Не.
Меня, как уже почти инженера, интересует только то, почему вокруг так много мудаков, не способных соображать и справляться со своими обязанностями, а?

Jan. 30th, 2011

Какой ты, на фиг, танкист?

Довольно часто я даю воображаемые блиц-интервью воображаемым журналистам: "-Чего вы боитесь больше всего? - Кариеса", "-Ваше хобби? -Отжиматься", "Любимые книги? - "Физики шутят" и Ожегов"...
Не реже представляю я и получение Пулитцеровской, Оскара, Эмми, Гремми и, конечно, Нобелевской по физике. 
Ну а о том, сколько раз я спасала захваченные террористами самолеты, помогала детям Африки, Уганды и Донецка, разоблачала преступные политически группировки и с разворота била с ноги по первым лицам страны, думаю, говорить не стоит. 
*место для морали и чего-то крайне поучительного*

Господи, ты б мне лучше вместо воображения трудолюбия бы подсыпал, что ли?..

Ключевое за выходные: Элис Купер, "свобода", флаги, филармония, Шостакович, "утро Гагарина" в шуzzе, песни о маленьком пакетике с травой и люля-кебабе, Харрисон Форд, Масне и много-много плейстешна с Мортал Комбатом. SUB ZERO WINS, в общем :|

Jan. 23rd, 2011

убить Белинского

     Моей new year resolution вполне могла бы стать самопальная заповедь "не критикуй".
     Это плохо. Это мелко. Это неблагородно.
     Я слишком многое не люблю. Перечень может затянуться, так что пусть подсудимыми будут искусство, уступки и люди (они подвергаются критике чаще, больше и злее).
     С первым просто. Я не выношу халтуры, эпатажа и тщетности. Любви к "себе в искусстве" по Станиславскому. Стандартного набора рифм, образов и стереотипов в угоду публике.
     Если хочешь быть Мастером, надо отложить корону и работать, не ждать озарения, музы и дозы. Продираться через все сломанные грифели, неудачные репетиции, стоптанные пуанты, крики режиссера, разорванные холсты, сбитые колени, стертые струнами пальцы, сорванный голос, через все истерики, усталость, отчаяние, пустоту, даже ненависть. Без нее не будет силы и страсти. Не будет самого искусства. В общем,  пахать надо - неустанно, монотонно, постоянно. И тогда можно будет творить в свое удовольствие, не оправдывая собственную бездарность новыми течениями и веяниями(о, как же без футуризма и концептуализма?..) Я такими темпами скоро полюблю дадаистов. За честность. 
     *Из веселого и не к месту: недавно прочитала, что автором агитки "Родина-мать зовёт" был Ираклий Моисеевич Тоидзе. Меня, чурку, порадовало сочетание имени-отчества художника с обликом славянской матери(и вот не надо об интернационале)... Эх. Меня флагговский Дядя Сэм и Свобода Делакруа больше вдохновляют. 
     Уступки. Компромиссы. Воздержавшиеся. Согласные. Твари дрожащие, права не имеющие. "Непротивление совести - удобнейшее из чудачеств". "Я выбираю Свободу - пускай груба и ряба, а вы - валяйте, по капле выдавливайте раба! "(Галич). "Непротивленье, панове, мерзко это мне - как серпом по яйцам"(Бродский). И, конечно, Довлатов:
"Потому что тоталитаризм — это вы. Тоталитаризм — это цензура, отсутствие гласности, монополизация рынка, шпиономания, консервативный язык, замалчивание истинного дара. Тоталитаризм — это директива, резолюция, окрик. Тоталитаризм — это чинопочитание, верноподданничество и приниженность,
Тоталитаризм — это вы. Вы и ваши клевреты, шестерки, опричники, неисчислимые Моргулисы, чья бездарность с лихвой уравновешивается послушанием.
И эта шваль для меня — пострашнее любого Андропова. Ибо ее вредоносная ординарность несокрушима под маской безграничного антикоммунизма.
Серые начинают и выигрывают не только дома. Серые выигрывают повсюду."
      Я презираю не тех, кто мыслит иначе, а тех, кто боится, оставляет отходные пути и выжидает. Не нужно во всеуслышание заявлять о своей позиции. Достаточно просто не принимать подачек, не кивать в такт, не оправдывать тем, что это временно.
Порой хочется умерить категоричность и относиться к этому проще, но искореженное чувство прекрасного и гордого не позволяет. 
      And the last but not the least, люди. Мое отношение к ним меняется от желания вгрызться кому-нибудь в аорту и смотреть на то, как кровь хлещет фонтаном и существо умирает в страшных мучениях(я понимаю, что в таком не признаются) до желания расцеловать весь мир и парочку ближайших созвездий.
     Я ненавижу глупость, хамство и злобу(не нормальную здоровую голодную злость, а местечковую и завистливую злобу). Глупость, все же, страшней всего. В любых своих проявлениях - от нежелания учиться и легкого флера идиотизма до ярко выраженной дебильности. Умственная стагнация. Интеллектуальный коллапс.
     Так, постепенно отсекаются прохожие, потом знакомые, близкие знакомые, друзья. В какой-то момент удельная полезность общения доходит до "точки росы" и все последующие встречи и разговоры конденсируются и оседают усталым раздражением на нервных клетках. Все это отдается шевелением чего-то большого и черного в грудной клетке на всех встречах старых знакомых. Когда "и это вроде должно быть так мило, но так мерзко.."
      Вроде, все. Обещаю себе впредь спокойней относиться ко всему вышеперечисленному, пить меньше кофе и раньше ложиться. Мне и в самом деле хочется быть нежнее, добрее и мягче. 
      Должно быть, хорошо, что это все пока что так злит. Когда перестанет раздражать, пойму, что рецепторы омертвели. И стану глупым чиновником, устраивающим свои бездарные выставки. Как-то так. 

Jan. 18th, 2011

careful handling

Не, я понимаю, что с хрупким существом я ни у кого не ассоциируюсь. Более того, я уже научилась не обижаться, когда в ответ на мою просьбу выбирать выражения, так как рядом девушка, молодые люди удивленно таращат глаза и совершенно искренне спрашивают "где?!". Тут сама виновата. Верней, излюбленная мотивация: "ну я же мужик, я смогу". Но вот когда мне почему-то хамят совершенно посторонние люди, я очень сильно расстраиваюсь и не понимаю. Продавцы, официанты, преподаватели, знакомые, малознакомые, абсолютно незнакомые - не могу же я каждому внятно и доходчиво объяснять, что из-за тепличных условий выращивания и хранения я получилась какой-то не адаптированной к жизни в хамском и злом мире. И мне в самом деле очень не хочется сбиться с курса и начать отвечать людям тем же.  
Не обижайте меня. Пожалуйста. 
Tags:

Jan. 16th, 2011

Louis, I think this is the beginning of a beautiful friendship

ending, вернее. Больше не верю.
У меня в комнате висят семнадцать плакатов и фотографий Че. Все разные. Семнадцать. Даже репродукций Дега тут столько не наберется. Че с трубкой, Че в берете, Че смеется, Че хмурится. 
За семь лет восторженной любви я узнала о нем, кажется, все. Дневники, письма, друзья, жены, дети, города.
Он и в самом деле потрясающий. Гений. Воин. Мужчина. 
Только вот чем дальше, тем меньше я убеждена в правильности того, что он делал. Все глупее и бесполезнее выглядит теперь кубинская революция. Мне всегда было сложно судить объективно - эмоции и восторги так ограждали меня от фактов, что разбираться в историческом контексте не очень-то и хотелось. Бедным кубинцам тяжело было жить при диктатуре Батисты, а Фидель и Че пришли и освободили их. И наступил на острове коммунистический рай. И жить тяжело стало всем. 
До революции Куба была самой развитой страной южноамериканского континента (да и иберии тоже). Куба первой начала использовать пароходы в международных торговых перевозках, была полностью электрифицирована, ООН признала уровень грамотности кубинцев самым высоким в Латинской Америке, а уровень медицинского обслуживания - одним их самых высоких в мире. Кубинское песо - единственная в мире валюта, обесценившаяся за пятьдесят лет относительно доллара всего на один цент. И хоть была Куба времен Батисты огромным злачным притоном, жизнь та была ярче и легче. Навіть для пересічних. Ибо Кастро, разрушив коммунизмом все, что было раньше, ничего так и не построил. И какая разница, как называлась революция - народная, социалистическая, мировая - какая разница, если у людей в результате нет ни свободы слова, ни возможности выбора, ни еды?.. Как тут Бисмарка не вспомнить: "Если хотите построить социализм, выберите страну, которую не жалко"? 
Эрнесто оправдывает то, что он с самого начала был категорически против дружбы с Союзом. Не поддержал он Фиделя и тогда, когда тот принял предложение Хрущева и едва не спровоцировал Третью мировую. Че оставил пост министра, отказался от кубинского гражданства - и уехал дальше вершить справедливость. Он смог признать, что был неправ. Он видел, что не сможет исправить то, что уже произошло и не хотел мириться с предательством идеи. 
И все же. Революция не может быть решением. Ее глобальность и массовость в любом случае приведут к новому режиму. Такому же бестолковому, жестокому, неправильному, но новому.
Я верю в "бархатные" революции. Когда нет крови и агрессии, появляется место для трезвой оценки и диалога. Без него нельзя. "Наша зброя-  інтелект".  

Искусства, отрицания и душевного эксгибиционизма пост

От общего к частному - и наоборот.
Надо реже задумываться - мыслительный процесс вызывает какую-то бесконечную спиралистость и увооооодит вглубь. Бесит, в общем. Такие же разноцветные картинки, наверняка, видит Игги. Правда, у него свои проводники в мир яркого и цветного.. Я же питаюсь эмоциями.
Мне бы в восьмидесятые -  сразу бы спилась. Вот честно. Девушка я увлекающаяся, меры не ведающая... А там- роллинги, Боуи, молодой Никлсон. А тут даже пить ни с кем не хочется. Все такие скучные. Ханжи. Фу. 
Мне же красоты хочется. Во всем. Везде. Всегда. Сколько лет повторяю  -все равно не слышат. 
А все из-за Хёрста. Ох, знали бы вы, каааак же он меня раздражает.  Ща будет глубокомысленно. Вот. Уже.

Отсутствие объективных критериев в искусстве в сумме с пробелами в esthetic education дает страшнейший результат - всякая бездарность лезет  наверх, пользуясь тем, что тупой обыватель, будучи не в состоянии думать и даже ощущать самостоятельно, ведется на табличку "шедевр" и радостно пускает слюни, наслаждаясь Состоянием Приобщения к Великому.
Кто сказал, что акула в формалине- это круто? Что такого прекрасного в работах Трейси Эмин? Почему еще не придумали какой-нибудь изощренной казни для всех "концептуальных" и "креативных" (я бы уже только за эти слова паяльник применяла..)? 
Ладно, Мондриан и Кандинский еще как-то объясняли кубизм и неопластицизм поисками гармонии в статике цвета, свободного от формы и эмоций. Да, может, кому-то и удается в серии "море" углядеть в крестиках блики и волнения глади(как по мне, так на кладбищенские кресты больше похоже, но этак так, индивидуальное..). Их тоже не понимали, притесняли и даже нацисты называли их живопись  "дегенеративной". 
Я не буду утверждать, что в "композиции viii" Кандинского содержится какой-то сакральный смысл - я вижу там лишь гармоничное(вот, опять мерзкое слово) сочетание цветов, понимание золотого сечения и художественную грамотность. Не спрашивайте, что я под этим понимаю - это на уровне ощущений. А еще мне почему-то очень радостно, когда я на нее смотрю. Часто смотрю. Кубизм и абстракционизм не уважаю, а эту картину люблю. 
А от Хёрста тепло не бывает. Он не любит меня(зрителя), как любят Кандинский, Моне, Гейнсборо, Делакруа, Вермеер. Он хочет меня эпатировать. Противоестественным способом вызвать во мне противоестественные эмоции. Господи. Хёрст насилует мою несчастную романтическую натуру.
*честно говоря, я не очень понимаю, почему так на него взъелась. Вот еще буквально минут пятнадцать назад он мне просто не слишком нравился, теперь же я готова объявить войну всему модерну. К черту Херста. Я не согласна с его видением красоты в общем и красоты смерти в частности. Верещагина с "апофеозом войны" ему не обойти... 
Смертельный номер: 
Для меня искусство - это то, из-за чего я улыбаюсь. От вальсов Шопена до шоколадного рисунка на пене капуччино. Складки на драпировке. Игра теней в изгибах статуй. Шорох занавеса. Саксофонист в лондонской подземке. Фламенко под гитарный перебор. Завершенность готических зданий. Художники с Монмартра. 
 Это то, что не хочется тревожить своим вмешательством. То, от чего перехватывает дыхание. То, чем так хочется поделиться со своими. То, что страшно будет забыть. 

Вообще-то я про фильм хотела написать, но как-то отвлеклась. "Буги-вуги". Как раз про всю эту модерновою братию: ценителей, собирателей и собственно творцов. *ну да, залог успеха любого современного кино об искусстве - раз десять упомянуть Хёрста, еще пятнадцать - Уорхола и добить Матиссом. 
Фильм хороший. Один из лучших, снятых за последние пару лет. Отличный актерский состав, неплохой сюжет и, конечно, виды Лондона. Ин май хамбл опинион, снимали с веселым таким подтекстом - судя по расположению галереи и виду из окон намекали на Tate Modern. Много язвительного, саркастического и тонкого. Мне понравилось, в общем. Рекомендую.

Jan. 12th, 2011

Казалось бы, при чем здесь Лужков?

Мне моя брезгливость дорога,
мной руководящая давно:
даже чтобы плюнуть во врага —
я не набираю в рот говно.
(Губерман)

"В Ленинграде есть особая комиссия по работе с молодыми авторами. Однажды меня пригласили на заседание этой комиссии. Члены комиссии задали вопрос: 
"Чем можно вам помочь! " 
"Ничем", - сказал я. 
"Ну, а все-таки? Что нужно сделать в первую очередь? " 
Тогда я им ответил, по-ленински грассируя: 
"В пегвую очегедь!.. В первую очередь нужно захватить мосты. Затем оцепить вокзалы. Блокировать почту и телеграф... " 
Члены комиссии вздрогнули и переглянулись..."
(Довлатов)

А не будет вам реакции. Строго по команде, в чётко отведенных нам рамках - а ведь как хотелось бы, да?
Бандера все равно будет героем, сколько бы указов вы не издавали. И Шухевич. И Стус (ну а он-то отчего не дает покоя донбасской душе?..). Не Билозирская, так кто-то другой будет писать и фотографировать. Не с теми боретесь. И глупости делаете. Очевидные и совершенно детские - кто же так на руку соперникам играет? Если кто и не одобрял политику Луценко, то теперь его, как жертву и нашего, отечественного, Ходорковского, жалеют и снова клеймят вас. И пора понять бы уже, что спичи и климактерические истерики Герман вызывают больше отторжения и противодействия, чем признание УПА и бездарная оппозиция. Даже у донецких. 

Время последней капли уже давно прошло. А ружье во втором акте все не стреляет. В дирижера бы -  вот бы радости было... Бояться нас теперь, наверное, глупо и бессмысленно. 
Это даже не ненависть. Это какое-то глупое и липкое чувство. Непонятное. Отвратительное. 
"ни страны, ни погоста не хочу выбирать".

Честь имею. 

Jan. 11th, 2011

i don't give a damn)

если утро застает тебя за чтением книги о фюьчерсах и опционах, 
если ты уже вторые сутки подряд смотришь красивые старые фильмы о глупых женщинах и потрясающих мужчинах, 
если ты постоянно думаешь об архитектурно-конструктивных особенностях танкеров и новых способах перевозки,
если ты помнишь наперечет даты выхода всех альбомов Дина Мартина,
если ты одновременно читаешь Сартра, Флавия и Астрид Линдгрен,
если ты чудесно помнишь все дроби и па во фламенко и регулярно тренируешься, пока не начались репетиции,
если в голове вихрем носятся сюжеты новых картин,
если ты умеешь играть испанский бой еще одним способом,
если все папки и закладки рассортированы,
если в комнате убрано,
если ты уже даже перечитала конспекты по французскому в преддверие февральского теста,
ЗНАЙ: 
у тебя слишком много свободного времени. готовься к сессии по своим чертовым международным отношениям, дура. потом хуже будет. правда. помни. я предупреждала. 

Jan. 8th, 2011

Вавілонисте

Сиджу тут така собі інтернаціональна, слухаю, як Богомолець співає на вірші Костенко, їм хачапурі, що моя східнокровна матуся зробила зранку, качаю з торенту "Моє велике грецьке весілля" та думаю про те, що одружуватись можна тільки із людьми іншої культури. Так цікавіше. Ти даруєш собі новий величезний світ. Сповнюєшся мови, історії, свят, пісень, кухні (чого уж тут).. Це я кажу, як дітина-гібрид. Жити на перехресті двох культур - це-таки да.  
 
І якщо все життя - це не пошук нових уявлень та не експериментально-розважальний майданчик, то що?
Не треба засуджувати східний патерналізм, західну метушню, північну флегму та південну ледащість. Краще зрозуміти їх. Прийняти і полюбити. Бо як у двадцять першому сторіччі ще можуть існувати конфлікти за національною ознакою, релігійні війни, мовні суперечки?    
Нас так багато на світі, що б  там не казали про крихітну планету. І так як жити нам тут разом, то чи не краще це робити у своє задовелення, бути толерантними та відкритими для всіх та всього? Подорожувати, знайомитись, вчитись - "Кто мало видел - много плачет".

Тільки китайців я трохи побоююся. Якось їх забагато. Тільки тссс.

Jan. 7th, 2011

посмотри на эти рожи - в чем-то все творцы похожи

нічого особистого, звісно, але чи не є-таки вітання сторонніх людей із релігіозними святами ознаками дурного тону?

Jan. 6th, 2011

Счастья всем, даром, чтоб никто не ушел обиженным

 І хочеться щось казати, пояснювати, але розумієш, що бракує знань і слів. Це так огидно та сумно, що можеш лише витріщати очі, розмахувати руками та оголтіло питати "ну ти же розумієш, розумієш??"

Ні, взагалі-то, дитинка я хороша. Маму слухаю, ввічлива, після першої закусую...

Увірувати в карму. Вчора малювала(намагалась) сесійну залу ВР. Залила малюнок водою та гранатовим соком, поламала кілька грифелів, загубила гумку, зіпсувала настрій. Усю ніч снилися кошмари. Теперь відчуваю себе чомусь Фаустом...

Хамства навкруги багато, не помічали? Ще більше ніж зазвичай. Поки ще є сили та бажання посміхатися у відповідь на грубість, але чи надовго вистачить цієї крошко-єнотовості? 

Найбильше в житті щастя - це прокидатися без будильника...

Книги останніх двох днів -  "Хаджи-Мурат" та довідник "Слитно или раздельно?" 1972 року. Радянським видавництвам низько вклоняюйся(бачите, я теж можу бути об*єктивною) за цю монолітну та всеохоплюючу грамотність. Де, де ви теперь, коми, подвоєння, м*які знаки, інтерробанги, чорт забирай?!..

І що уж тут казати, коли після відкидання усього неважливого та дрібного єдиною Непорушною та Великою Мрією залишається зварювальна маска Дарт Вейдера та меч джедая?..

Погода на боці регіоналів. Вже котрий день хочу на балконі поновити надпис "Слава Україні", щоб у самому центрі Дерибасівської був такий собі анклав західності, але через те, що мінус, водоемульсіонна фарба ризикує стати кригоемульсіонною. Нічого, і не через таке проходили. Бандерівців такими дрібницями не налякаєш.

Й останнє. Є в мене улюблена поетеса. Крутіша та цікавіша за усіх ваших малохольних ахматових-цвєтаєвих.

Ліна Костенко
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Dec. 31st, 2010

(no subject)

День нынче хороший, говорю..

9.45  не. не буду вставать. какое такое море? ничего не знаю..
10.15  не, ну как же. договаривались.. может, откажутся?..
10.17  точно не пойду.
10.30 где купальник? крем солнцезащитный? перчатки? валенки?...
11.40  АААААААААААААААААААААААА
11.45  АААААААААААААААААААААААА
11.50  в воде +1. снаружи -9. в воде теплее. заходим обратно
11.55  АААААААААААААААААААААААА.
11.56  я-то ладно. вот девочкам- поклон нижайший и респкетушечка)) горжусь!!
12.15  а в парке красиво. только скользко.
12.16  хорошо, что на мне столько одежды, что я не чувствую боли от соприкосновения с землей
12.25  а вот все равно не чувствую
13.18  коньяк так хорошо идет...
13.40  идем на мировое первенство по нарезанию соленых огурцов на скорость. 
14.50  дел столько, что, кажется, сейчас рехнусь только пока вспомню, что еще надо сделать. 
15.00  я баба. но маникюр- святое. 
17.00  ну почему я бабааааааааа???? 
17.01  пирог. я забыла испечь пирог. 
17.02  я забыла купить продукты для пирога
17.03  я дура
17.15  почему в таврии так много людей? почему здесь собрался весь поселок котовского? им у себя гулять негде??
17.50  я все успею. я самая обаятельная и привлекательная. 
17.51  постель бы собрать, что ли..
18.15  пирог в духовке. 
18.16  почему в этом доме все теряется? где подарки?
18.17  а их принято оборачивать, да?..
18.30  обматываю подарки желтым скотчем из лебедевской галереи. ка-а-анцептуально.
18.35  второй пирог. иду на рекорд
19.00  вспомнила про гирлянду. надо бы повесить
19.01  и размотать
19.10  разматываю
19.15  а я-то думала, что после наушников я все могу
19.17  а гордиев узел - это к электронике не подойдет?...
19.20  подключилась мама. сказала, что я безрукое чудовище.
19.25  Аня
19.30  папа
19.31  да, мы все - безрукие чудовища
19.40  господи, спасибо тебе за Мосинян. у меня в комнате иллюзия порядка
19.50  а мама все распутывает...
20.30  а мы елку ставить будем? 
20.35  ух ты. оказывается, дома еще и игрушки новогодние есть...
20.45  все, кто проходит мимо гирлянды, подвисают, увлекаются и, чертыхаясь, уходят.
21.00  к черту
21.10  разматываем
21.15  к черту
21.20  вешаем ,как есть. 
21.21  а неплохо так. очень даже. очень-очень.
21.25  а светодиоды все мигают...
21.43  пошли подарки. крутейший набор карандашей на скетчей. теперь я не остановлюсь никогда. графит, уголь, сангина. ща попробую...
21.46  отключили свет. СВЕТ!! В НОВЫЙ ГОД!!! костусев - мудааааааак. *без этого и день - не день.
21.49  включили. все равно мудак
22.09  и все-таки. может, поставим елку?.. ветки, вернее. йолкам в этом году бой. слишком уж они политичны..
22.15  ветки примотаны к ширме. я - великий комбинатор. дизайнер, правда, так себе...
22.30  а новый год уже скоро, да?...
22.40  ЧУЛКИИИИИИИ!!! АУУУУУ!!!!
23.08  я опаздываю. никого это не удивляет. глаза накрашены, платье красивое, я тоже ничего. 
умчалась. Счастливого года. Что бы ни было, пусть будет лучше.
Люблю всех. Ура!!

Dec. 23rd, 2010

peace, bro!

that's it
И пусть портреты Че не смотрят со стен с такой укоризной.
Я хочу мира. Правда. 
Да, я согласна отказаться от своей идеи геноцида по умственному признаку (вернее, по признаку отсутствия ума). Перестать плохо думать обо всех неугодных. Принимать тварей божьих со всеми их глупостями, невежеством, угги, сумерками, семечками и словом "позвОнишь".  Обещаю быть добрее /видимо, уровень концентрации злости в последнее время был слишком высок/.
Всем мудакам протягиваю я свою руку и предлагаю помощь. 

Санта, мне это зачтется?..

Dec. 12th, 2010

as if

И если что и делать, то только в радость. И если не из глупостей состоит жизнь, то я так не играю.
Предельность ощущений. 
Гедонизм чистой воды, да и слава богу. 
Летать. Всегда. 

Dec. 6th, 2010

Мне возмездие и аз воздам

 Курсовая is over. Я, кажется, тоже.
Не знаю, правда, стоит ли это всеобъемлющее чувство гордости за себя и удовлетворение от сдержанного слова помутненного сознания, судорог в пальцах, неразгибающейся спины и слезящихся глаз... время покажет.
Нет. Гордость пересиливает. Я вручную(!) исписала пачку бумаги (технический прогресс в этом году, почему-то отменили), пересчитала гигантское количество никому не нужных цифр, распределила технологические линии по трюмам и вычислила, насколько хорошего от этого всего будет порту. И сделала я это все за двое суток. Да, можно, конечно, было делать все заранее, точнее, десять недель назад. Но нет. так же, черт побери, веселее..
Я убила себя, спину, время... но я мужик. ну такой вот просто  мужик-мужик. сказала, что сделаю до понедельника. и уложилась.
я еще долго могу продолжать хвалить себя. долгооо.
и я не могу остановиться и перестать печатать.
ааааааааааааа
ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа

zzzzzzzzzzzz

Dec. 3rd, 2010

а вы ноктюрн сыграть смогли бы...?

Как можно было, так искренне и оголтело любя Ильича и такую пролетарскую Брик(ну не выношу я эту глупую, склочную женщину..), посвятить Татьяне Яковлевой (вот уж поистине антипод - тонкая, изящная, образованная, соболино-парижская) вот это:
(кусками)

В поцелуе рук ли,
губ ли,в дрожи тела
близких мне
красный
цвет
моих республик
тоже
должен
пламенеть.
...
Ты одна мне
ростом вровень,
стань же рядом
с бровью брови,
дай
про этот
важный вечер
рассказать по-человечьи.
Пять часов,
и с этих пор
стих
людей
дремучий бор,
вымер
город заселенный,
слышу лишь
свисточный спор
поездов до Барселоны.
В черном небе
молний поступь,
гром
ругней
в небесной драме,-
не гроза,
а это
просто
ревность двигает горами.
Глупых слов
не верь сырью,
не пугайся
этой тряски,-
я взнуздаю,
я смирю
чувства
отпрысков дворянских.
...
Ревность,
жены,
слезы...
ну их! -
вспухнут веки,
впору Вию.
Я не сам,
а я
ревную
за Советскую Россию.
Видел
на плечах заплаты,
их
чахотка
лижет вздохом.
Что же,
мы не виноваты -
ста мильонам
было плохо.
Мы
теперь
к таким нежны -
спортом
выпрямишь не многих,-
вы и нам
в Москве нужны
не хватает
длинноногих.
Не тебе,
в снега
и в тиф
шедшей
этими ногами,
здесь
на ласки
выдать их
в ужины
с нефтяниками.
Ты не думай,
щурясь просто
из-под выпрямленных дуг.
Иди сюда,
иди на перекресток
моих больших
и неуклюжих рук.
Не хочешь?
Оставайся и зимуй,
и это
оскорбление
на общий счет нанижем.
Я все равно
тебя
когда-нибудь возьму -
одну
или вдвоем с Парижем.

1928

И, да, я никогда не любила (и не люблю) Маяковского. Но это пробирает. 

Nov. 28th, 2010

lovely

Летом мы слушали Pink Martini, играли ночами в бридж и изнывали от мизантропической греческой жары. 
Теперь я под ту же музыку мерзну в странном городе и пытаюсь уговорить себя, что курсовая - это интересно.
Наверное, я попрошу, чтоб на моих похоронах играли их же. Чего уж от традиций отходить?;)
 

Nov. 27th, 2010

Чуйка, брате. Чуйка.

 Кажуть, що вона(чуйка) засновується на досвіді та якомусь підкорковому розумінні. Ну що ж. Сподіваюсь, так воно і є. 
Здається, я щойно уникнула великої такої неприємності. хтозна, звісно, чи уникнула я її повністю т а остаточно, чи ще є, через що нервувати, але розуміння та передбачуванність - це вже півсправи. 
Ніколи, ніколи не розмовляйте із незнайомцямі (це він Булгакова) та не давайте їм вплутувати себе у щось сумнівне(це вже від мене)

Previous 40